Легенди про руду, рудокопів, Рудану, Кривий Ріг

автор: Олег Хоменко

Понад ХХ століть слугує людям стародавня криворізька земля на розі річок Інгулець і Саксагань. Починаючи з писань давньогрецького поета Есхіла про скіфське залозо, яке згодом дало життя рудням запорожців, продовжуючи похвалами на адресу цього благородного металу «батька історії» Геродота. Набагато пізніше історія дізналася про останнього кошового отамана Запорізької Січі, талановитого керуючого, сміливого воїна, щасливого колонізатора Дикого поля і дбайливого господаря козацької республіки Петра Калнишевського, який дивно точно визначив координати майбутньої поштової станції Кривий Ріг. Бо від цієї станції з 8 травня 1775 р. і пішло майбутнє рудоносне місто, зобов'язане своєю назвою обрису мису, де злилися дві його мальовничі річки Інгулець і Саксагань.

Але все-таки притчею, що передує появі всіх інших легенд про запорізьких козаків, славних рудокопам, благородних промисловців була легенда про дівчину Рудану. В сиву давнину завітало в ці краї велике і могутнє плем'я. Сподобалися людям зелені луки, багаті рибою річки, безкраї степи. Добре зажило племя. Забулися тривалі голодні мандри. Люди сіяли хліб і дякували за нього богів. Так йшли роки. Ніщо не віщувало біду. Річки, як і раніше, кішили рибою, в степу вистачало трави, якою годували худобу. Але роздратуваллся на людей Сонце. Посушливими були в тому році весна і літо. Згорів урожай, висохли трави. Єдина надія залишалася у племені – полювання та риболовля. Так і прожили до нової весни. А тоді знову з надією кинули в землю зерно. Але під палаючим сонцем зяв'яли сходи, а трави висохли на корені. Стали залишати ці місця звірі, а риба залягла на дні. Над людьми нависла загроза голодної смерті. Довго думали старійшини й вирішили покинути назавжди ці місця, шукати щасливої долі в інших місцях. А коли племя вже зібралося в дорогу, вийшов старійшина і сказав, що ми прогнівили богів і за це вони послали нам покарання. А щоб наші поля знову почали родити, щоб вистачало всім вологи, і не таким палючим було сонце, найщасливіша і найкрасивіша молода пара з нашого племені повинна віддати себе в жертву богам. Я говорю так, сказав старійшина, як сказали мені сьогодні боги.

Коли мудрець закінчив говорити, з натовпу вийшла струнка і кароока Степовичка. Всі відразу впізнали в ній першу красуню їх племені на ім'я Рудана. Слідом за нею вийшов її красень-чоловік. Вони побралися зовсім недавно. Попрямувавши до скелі, місце, куди племя завжди приносило подарунки своїм богам. Хтось із племені ще намагався їх зупинити. Люди звали: зупинися, Рудана! Ви ще зовсім молоді, вам жити і жити на цьому світі! Зупиніться, ми ще знайдемо нові і кращі землі... Але Рудана нікого не чула. Вона йшла далі, сповнена гордості, переконана в правоті свого рішення. Юначе! – Не переставали волати навздогін люди. – Зупинись! Ти такий молодий! Наше племя ніколи не приносило в жертву богам людські життя. На мить в юнацькому серце виник сумнів і він уповільнив крок. Але Рудана вже піднялася на вершину скелі, яка нависла над річкою. Ось вона змахнула рукою: «Прощайте, люди!...» І стрибнула у хвилі. В ту ж мить порив бурі сколихнув все навколо. Нерухомо застигли люди, уражені подвигом кароокої красуні. Юнак кинувся до вершини. Він хотів побачити внизу місце, куди стрибнула його кохана, але перед його очима була лише темна безодня, в якій вирували страшні хвилі. І тоді, не роздумуючи, він стрибнув слідом за Руданою.

Ще більш сильна буря охопила скелю, річку і все, що було навколо цього місця. Стихія не стихала два дні і дві ночі. У небі неодноразово гуляли блискавки, ніби хотіли, нарешті, розігнати темні сили, які так довго нависали над нещасним людом. А коли настав довгоочікуваний спокій і засяяло сонце, то нічого навколо не можна було впізнати. Зеленіли трави, ожили на полях посіви, навіть жайворонок, якого тут давно вже ніхто не чув, вигравав у небесній блакиті свою пісню. А кров Рудани потрапила в надра Землі. Вона перетворилася на залізну руду, зберігаючи червонуватий відтінок. Глибоко захована ця руда під землею... Помітно ближче до поверхні, над червоною рудою лежить синя, бідніша руда. Старі люди стверджують, що це тіло юнака прикриває собою мужню красуню Рудану...

Наш великий слов'янський народ дуже багатий на легенди! Легендарний засновник сучасного гірничо-металургійного центру України. Старослуживий козак Кривий Ріг довго ще буде турбувати багаті уява земляків. Адже легенди живучі. До того ж народ наділив козака Рога прекрасним «послуговим списком». І око-то своє він втратив у бою, і ногу йому перебила ворожа шабля... Але дійсно першим криворіжцем була все-таки інша людина – запорізький писар Феодосій Кудлик. Це він і п'ятеро підлеглих йому козаків облаштували станцію для поштового гонитви, немов би перерізавши стрічку на новому поштовому тракті Кременчук-Кінбурн. Подальша історія Кривого Рога – це зростання навколо станції слободи селян, нелюдська жорстокість миколаївського військового поселення, сонні будні глухого містечка Херсонщини. Статус міста Кривий Ріг отримав у 1860 р.

Сонне животіння глухого кута підірвала фантастична фонтануюча енергія Олександра Миколайовича Поля. Цей правнук страждальця за правду – наказного гетьмана України Павла Полуботка – недарма був названий в дусі свого часу «Новоросійським Колумбом», а рішення ще за життя встановити йому пам'ятник серйозно обговорювалося на Дворянському зібранні Катеринослава. Поль сам був велитенською суспільною силою. Верхньодніпровський поміщик, далекоглядний енергійний підприємець і захоплений минулим України історик, етнограф, археолог, щедрий благодійник, юрист і просвітник краю, О.М. Поль став засновником промислового видобутку криворізьких залізних руд, ініціатором прокладки залізничної магістралі Кривий Ріг-Донбас, будівництва мосту через Дніпро в Катеринославі, споруди Брянського металургійного і Гданцівського чавуноливарного заводів. За будівельну досконалість «Старого» (Амурського) залізничного моста на Всесвітній виставці в Парижі Поль був удостоєний золотої медалі одночасно з Ейфелем за паризьку вежу.

У 1897 р. Криворізький залізорудний район обігнав по видобутку заліза Урал. Міцніли його торговельні зв'язки з «майстерні світу» – Великобританією, з Австро-Угорщиною, Голландією, Німеччиною і західними губерніями Російської імперії – Царством Польським. Експорт руди досяг 23% видобутку. Завдяки високій продуктивності праці знедолених криворізьких рудокопів, підприємницькому таланту Шимановського, Роговського, Копилова, Колачевського, інших гірничопромисловців, металургів, великим інвестиціям французьких і бельгійських банків Кривий Ріг зобов'язаний був виходом на рівень двох третин залізорудної видобутку Російської Імперії. Стрімке зростання залізорудного району обірвала Перша світова війна. У 1922 р., після Жовтневої революції і закінчення громадянської війни, компетентний спеціаліст помітить: «Таке явище, як затоплення на чотири роки цілого рудного району, охопленого подіями в квітучому стані, не зустрічалося ще в історії гірничої справи».

Сучасний Кривий Ріг – це місто-богатир, він простягнувся з півночі на південь на 126 км. Але гігант навіть серед колег по стрічковій забудові, він має дивну «осину талію», яка ледь сягає 20 км в ширину. Адміністративний поділ міста включає 7 районів, 5 селищ і місто в місті – Інгулець. Усі разом вони займають площу в 450 км².